Поговоримо про драконів?


7
41 shares, 7 points

Важко навіть приблизно окинути поглядом весь масив літературознавчих, історичних, лінгвістичних та географічних досліджень, присвячених англосаксонському героїчному епосу «Беовульф». Це, без перебільшень, центральний текст англомовної літературної традиції. 

Утім, як це трапляється з чималою кількістю канонічних творів, головною причиною, яка спонукає читачів знайомитися з оригіналом, є закладена в епосі принципово цікава історія. Це, а не відлуння міфологічного мислення раннього Середньовіччя; це, а не втілення протолицарської етики; це, а не схематичні нариси баталій – саме бажання стати частиною захопливого та вправно сконструйованого наративу, а не десятки інших чинників, підбиває читачів по всьому світу протягом останніх трьох століть[1] співпереживати бравому воїнові Беовульфу. 

І ніщо інше, як літературний постмодернізм, з його симптоматичною увагою до процесу нарації та здатністю стилізувати й інтерпретувати «старі» тексти «на новий лад», подарував читацькій аудиторії чергову реінкарнацію давно відомого сюжету. Чергову, а втім гідну стояти осторонь десятків інших наукових та художніх спроб. 

Ідеться про роман «Ґрендель» американського постмодерніста й літературознавця Джона Ґарднера (1933 – 1982). Цей твір, базований на історії «Беовульфа», містить переказ чи то пак перелицювання (жанровий привіт любленій українськими читачами «Енеїді» Котляревського) героїчної поеми, сконцентрований на окремих її персонажах. 

З огляду на широку популярність твору Ґарднера серед академічної та неакадемічної аудиторій, численні спроби порівняння першоджерела та переспіву, урешті-решт, з огляду на якість та оригінальність цього літературного продукту, неможливо не запитати себе:

Як, заради всіх святих, можна поєднати драконів та хтонічних чудовиськ десятого століття з екзистенціалізмом Сартра, постструктуралізмом Бодрійяра, психоаналізом Фройда, та ще і зробити з цього абсолютний бестселер? 

Пошук відповідей на ці та інші питання відбито в матеріалі. 

ДО ПЕРШОДЖЕРЕЛ 

Отже, «Поема про Беовульфа» відома за манускриптом, датованим не пізніше за початок Х століття, але тематично твір пов’язаний з більш ранніми подіями – приблизно VIII-Х ст. Напевно ми не знаємо ані творця тексту, який уперше об’єднав усні до того моменту оповідки в цілісний наратив, ані першого писемного втілення Беовульфової історії, ані навіть достеменного місця написання поеми. Існує кілька поглядів на процес оформлення тексту: 

  1. З окремих, тематично пов’язаних оповідей, автор уклав повноцінну поему. 
  2. Текст виник унаслідок своєрідного «розбухання» центральної сюжетної лінії з подальшим нашаруванням додаткових, менш суттєвих деталей. 

Дарма шукати в поемі звичної силабо-тоніки, яка, власне, і спадає на думку при погляді на слово «поема»: ритмічне оформлення тексту здійснюється завдяки так званому алітераційному віршу. Тобто в кожному рядку хоча би два слова мають починатися з однакового приголосного звуку – так і будується ритм. 

Oft Scyld Scefing

sceaþena þreatum,

monegum mægþum,

meodosetla ofteah,

egsode eorlas.

Основні наративні пласти тексту включають

  1. історичний матеріал (реальні персонажі та реальні події, кількість яких, щоправда, невелика);
  2. казково-міфологічний матеріал (міфічні персонажі та фантастичні здібності в деяких представників людського світу);
  3. язичницька етика (з її еталонними образами безстрашних могутніх вояків та сприйняттям військової справи як єдино можливого способу життя);
  4. християнські нашарування (нечасті біблійні алюзії та намагання мотивувати вчинки персонажів засадами християнської моралі, «занесені» до очевидно поганського сюжету монахами, пізнішими переписувачами манускриптів);
  5. антична епічна традиція (існує версія про можливе засвоєння здобутків античних «Енеїди» Вергілія та «Іліади» Гомера середньовічним автором «Беовульфа»). 

Маючи перед очима цю низку важливих попередніх даних, можемо, урешті, коротко оглянути й сам сюжет поеми. Ґеатський[2] воїн Беовульф (чиє ім’я традиційно дешифруємо як «бджолиний вовк», себто ведмідь) вирушає на допомогу данському конунґові Гродґару. Старий конунґ, його жінка Веальгтеов та військо дружинників понад 12 років потерпають від нападів кровожерливого чудовиська Ґренделя. Спочатку дани скептично налаштовані щодо несподіваної ґеатської підмоги (усі, окрім короля Гродґара, який швидко розуміє, що Беовульф – чи не єдина його надія на порятунок). 

Чудовисько не змушує довго на себе чекати та вривається до Геороту, палацу данів, де тієї ночі причаївся й Беовульф з дружинниками. Триває боротьба. Зрештою, очільник ґеатів відриває Ґренделю руку й той тікає до печери, стікаючи кров’ю, де врешті-решт гине. Радісні дани святкують разом з ґеатами перемогу. Але їхня відрада переривається новою бідою – за вбитого Ґренделя вирішає мститися його мати, «жінкочудовисько». Власне, за мірками середньовічної моралі, вона має на це право – вбито її сина, і помста кривдникам виправдана. Але людському контингенту поеми не випадає обирати: матір Ґренделя заявляє про свої наміри вбивством, якщо бути точними, обезголовленням Ешера, близького радника короля Гротґара. Зі значно більшими труднощами, але й цього разу Беовульф долає потвору в сутичці, забивши її в лігві. 

Далі сюжет уповільнюється. На Беовульфа сиплються щедрі дари й вислови вдячності зі сторони данів, він повертається додому, де оповідає про славетні перемоги. Унаслідок низки переплетінь непростих питань престолонаступництва, родинних конфліктів, змагань за владу, ворожих нападів тощо (здається, і сам автор епосу нерідко плутається в усіх причинно-наслідкових елементах оповіді) у другій частині поеми ми бачимо Беовульфа конунґом ґеатів. Довгобородий герой на схилі життя існує нібито вже за дещо інших часів – за часів непомірно більш ускладених та нестійких. Апофеоз – конфлікт з драконом. 

Протягом багатьох років (можливо, і століть чи навіть тисячоліть) дракон стеріг у печері скарби. Імовірно, необхідність стерегти золото є певним прокляттям, накладеним на дракона. У всякім разі, скарби є проклятими, і той, хто заволодіє ними, невідворотно накличе на себе та інших нещастя. У реальності епосу це загальновідомий факт, такого просто не можна не знати. Але все одно знаходиться нерозумний пастух, який ризикує головою й краде з печери золотий кубок. Розгніваний дракон (і знову, здоровий глузд і середньовічна мораль на його боці – він сумлінно виконує власний обов’язок, захищаючи своє та здійснюючи помсту за крадіжку) починає палити все та всіх навкруги. 

Конунґ Беовульф знову має змагатися проти надприродного. Баталія надзвичайно складна, драконові вдається поранити воїна, але за допомогою молодого вояки Віґлафа, найхоробрішого з Беовульфового оточення, дракона перемагають. Не в змозі перенести смертельну рану Беовульф помирає. Його тіло та прокляті скарби спалюють на ритуальному вогнищі. Це кінець епохи. Кінець життя славного мужа. Урешті, це остаточний розрив між достойним минулим та темними часами, що вже настають. 

І все. 3183 вірші. Кілька десятків персонажів. Три батальні битви. Такою є англосаксонська «Поема про Беовульфа».

ДО ПОСТМОДЕРНІЗМУ 

Джон Ґарднер тотально переглядає першоджерело і за основу свого роману бере принципово відмінний від епічного погляд на події. У тексті постмодерніста ми «дивимося» на світ очима Ґренделя, того самого потворного чудовиська, з яким перш за все розправляється Беовульф. 

Оповідь ведеться від першої особи, що контрастує з типовою для героїки оповіддю «наратора-всезнавця». Замість алітераційного вірша Ґарднер удається до психологічної прози, лише частково стилізованої під середньовічну епічну манеру. Роман забезпечує нас значно ширшим контекстом історії, аніж поема, але зосереджується лише на окремому фрагменті – першій частині до моменту смерті Ґренделя. По суті, письменник максимально глибоко аналізує становлення Ґренделя як особистості й приділяє увагу кожному новому відкриттю, розчаруванню чи переламній миті, що трапляються на життєвому шляху цієї істоти. 

Що каже епос? Автор «Беовульфа» скупий на деталі щодо зовнішності та мотивації поведінки Ґренделя. Обмежуючись характеристиками «потвора», «чудовисько», «страшний» та «відразний», він не деталізує його образ. Єдину підказку маємо у віршах 105-114 та 1260-1267, де Ґренделя названо нащадком Каїна. Утім, традиційно персонажа поеми зображують як антропоморфного монстра; помітне асоціювання з велетнями та людожерами.   

Що змінює Ґарднер? Ґрендель у романній версії спочатку постає молодою істотою, незміцнілим, несміливим та загубленим. Він живе в печері разом із матір’ю, надзвичайно від нього віддаленою. Вона 

«стучніла, збита з пантелику, багатостраждальна відьма. Винна, як їй мариться, у якомусь давно забутому злочині – можливо, величних пращурів (хтось із них, імовірно, був людиною».

Та пещерна самотність, у яку вмурований молодий Ґрендель (хоча завважимо, що «молодий» тут поняття доволі відносне; йому може бути від кількох років до кількох століть), та його внутрішній спротив, бажання вирватися на волю й пізнати світ урешті штовхають сюжет до поступового розгортання. 

Натхненний філософськими ідеями Жана-Поля Сартра, зокрема представленими в «Буття і ніщо», «Критиці діалектичного розуму» та «Екзистенціалізм – це гуманізм», Джон Ґарднер робить свого Ґренделя більш подібним до бунтівного й відчайдушного шукача істини, аніж на кровожерливу потвору. До примітивного монстра було б легше вибудовувати ставлення, чого не скажеш про витвір уяви сучасного автора. Ґарднерівський Ґрендель складний і багатомірний – його логічніше вписувати в контекст романтичних, навіть байронічних, героїв ХІХ століття або надривних персонажів кризової епохи, яких так багато у творах високого модернізму першої третини століття ХХ-го.

Страх і загубленість. Покинувши лігво й порожньозору матір, Ґрендель починає досліджувати реальність довкола. Той самий ліс, який у середньовічному епосі часто-густо представляється місцем нічних жахів, неконтрольованої магії та панування міфічних істот, для Ґренделя стає чимось на кшталт гладіаторської арени. Він та його неприкриті почуття, можна сказати оголений нерв самотності (або навіть «відчуження» Сартра та Камю) не витримують брутального натиску дійсності. Він застрягає у вітті прадавніх дерев і відчуває на собі злобу й агресію лісових звірів: його атакують і ранять. Без жодних пояснень чи видимих на то причин. Ґренделю лишається тільки жалісно «вити» й «кричати від болю» з надією докричатися до апатичної матері, яка давно загубила зв’язок з реальністю, і яка, звісно ж, сина не чує. 

Та навіть цей фізичний біль та усвідомлення свого повільного конання в байдужому сповненому небезпек лісі виявилися менш травматичними, ніж досвід «спілкування» з людьми. Коли Гродґар – той самий, який у Беовульфі виступає мудрим конунґом-старцем, але тут він поки що простий воєвода з великими амбіціями та шляхетним походженням – та його дружинники випадково опиняються поруч із Ґренделем, у замурованого полоненика лісу з’являється надія. Надія на порятунок та спасіння. Надія на цих дивних істот (людей). 

Проте надії, знову в абсолютно сартрівському дусі, насправді немає. Тут з’являється й інший мотив, тепер уже співвідносний з лінгвістичною теорією та постструктуралізмом (переважно з ідеями Бодрійяра, Дарріди, пізнього Барта та Лакана) – неможливість почути одне одного через недолугість мови. Відчайдушні крики Ґренделя люди розцінюють як загрозливі рики й улюлюкання. Його бояться, його ненавидять, його намагаються заколоти гострими мечами й сокирами. На щастя для Ґренделя, йому вдається втекти до печери, де він залічує рани й осмислює пережите. Це перший злам. Порожнеча між ним та світом людей заглиблюється. 

«Я говорю й говорю (мовою, яку ніхто більше не розуміє), сплітаю заклинання, тонку оболонку зі слів, що ніби труна вкриває мене від світу».

Наступний етап становлення Ґренделя – спостереження. Він невідступно стежить за представниками людського роду, жорстокішає, губиться в спробах осягнути сутність Людини. Але все, що він бачить – безконечне коло зрад, убивств та насилля; одні завойовники підпорядковують собі інших завойовників, хтось присягає комусь для того лише, аби зрадити за першої ж можливості, люди брешуть і грішать, ставлячи себе вище за інших. Він «дедалі більше заглиблюється до безмежної печери світу», аби нарешті виснувати, що 

«світ, на який ми так по-дурному покладаємо свої сподівання та страхи, – це ніщо, безглуздий холод випадкових подій та грубої ворожості. Я зрозумів, що врешті-решт існую лише я, безвідносно чого завгодно».

Ще один злам – можливо, головний для Ґренделя – його зіткнення із силою мистецтва. У Геороті опиняється Співець-сказитель, і його гра на арфі разом із потужним наративом перевертають уявлення Ґренделя про себе й про світ довкола. 

«… Потім роздалися звуки арфи. Натовп принишк. Арфа зітхнула, і старий заспівав, ніжноголосий, як дитя. Він співав про створення світу на початку часів, розповідав про те, як найвеличніший з богів створив землю, чудово-яскраві доли та бурхливі моря і увінчав своє творіння, пустивши небу сонце та місяць, котрі осяяли царства та дарували світло мешканцям землі, потім розквітчав луки, створивши трави та дерева, та вдихнув життя у кожну істоту, що населяє світ. Арфа залунала більш урочисто. Співець розповів про стародавню ворожнечу між двома братами, ворожнечу, що розколола весь світ на світло й темряву. І я – Грендель – був породженням темряви, промовив він наприкінці. Нащадком мерзенного племені, проклятого Богом.

Я повірив йому. Таку силу мала його арфа! З викривленим від страждання обличчям я стояв, утираючи кулаками сльози, які нестримним потоком текли по щоках, і через це мені довелося притиснути ліктем труп, який і був доказом того, що або ми обидва прокляті, або жоден з нас; що не було жодних братів, так само, як не було й Бога, що судив їх. “Вуа-а-а!” – заревів я. О яке перетворення! Навернення у віру! Похитуючись, я вийшов з гущавини і з ношею на плечі попрямував до палацу, стогнучи: "Змилуйтеся! Мир!” Арфіст змовк, натовп заволав. (В них є свої версії щодо цього, проте все було саме так).

П’яні чоловіки рвонулися до мене з бойовими сокирами. Я рухнув на коліна, вигукуючи: “Друг! Друг” Завивши, мов той собака, вони кинулися на мене. Я загородився мертвим тілом. Декілька списів проткнули його, а один зачепив мене, трохи подряпавши лівий бік грудей, але через жагучий біль я зрозумів, що його змащено отрутою, і після першого потрясіння я усвідомив, що вони можуть вбити мене – і обов’язково вб’ють, якщо я надам їм таку можливість. Прикриваючись трупом, немов щитом, я розмітав їх, і від мого першого удару пазурами двоє впали, обливаючись кров’ю. Решта відступила. Я розчавив мертве тіло в своїх обіймах, жбурнув його в них, повернувся та пішов геть. Вони не стали мене переслідувати…»

Ця прекрасна сцена, яку я тут наводжу без купюр і переказів, вірогідно, є центральною точкою, точкою неповернення в романі. Після підпадання під чари слова Ґрендель мученицьки усвідомлює неможливість знайти собі місце ані в світі реальному, ані вигаданому (світі Співця), ані в проміжному. Це глобальне філософське розчарування приводить його до лігва дракона. Останній сидить на купі золота, заздалегідь знає свою долю та долю всього сущого. Він не менш жорстоко збиткується над Ґренделем, водячи його протягом розмови найтемнішими закапелками догматичних силогізмів. 

Після повернення Ґрендель уже Інший. Тепер це саме те чудовисько, нещадне й сліпе у своєму гніві до всього живого. Він запозичує в дракона «усезнання» й тотальну зневіру. Він сміється. І той сміх – мірило його найжаскіших злочинів. Нова Ґренделева логіка крижана: 

«Світ протистоїть мені, і я протистою світу. Крім цього нема нічого. Гори такі, якими я їх визначаю».

Тут починається його криваве переслідування Гродґарових підданців. Він шукає розради в  з’їдання й винищенні людей, і, звісно ж, розради не знаходить. Цинік, невдаха, озлоблений монстр. Ґрендель лишається таким до останнього. Навіть коли в палаці Геороті з’являється прекрасна Веальгтеов, нового зламу в душі Ґренделя вже не стається. Він зачарований її красою, її благородством, витонченістю, мужністю. Це майже такий самий естетичний шок, як і від гри Співця. Але ні. Навчений гірким досвідом і призвичаєний шукати в людях гірше, він бачить – ця краса приречена, вона марніє, вона абсурдна поруч зі старим і нікчемним (уже конунґом) Гродґаром. Задумавши навіть якось убити прекрасну Веальгтеов, він кидає справу на півшляху. Усе марудне. Усе беззмістовне. Він до всього відчуває байдужість чи то пак навіть нудоту (знову не без асоціювання із Сартром). 

Розв’язку Ґарднер зберігає незмінною. До данів приїздить відважний Беовульф, щоправда, з точки зору Ґренделя, ніякий він не звитяжець, а надприродна небезпечна сутність, елементарна зброя в руках року. Роман завершується ще однією жорсткою й водночас жалісною сценою: 

«Я дивлюся униз, у бездонну чорноту, відчуваючи, як темна сила затягує мене, розливається в мені, наче океан, якийсь монстр всередині мене, глибоководне чудовисько, моторошний нічний цар ворушиться у своїй печері, повільно підштовхуючи мене до добровільного падіння у смерть.

Знову прояснення. Я весь у крові. Виявляю, що більше не відчуваю болю. Навкруги збираються тварини – мої старі вороги – подивитися, як я помру. Я посміхаюся їм, наче ягня, сподіваюсь, що це виглядає саме так. Серце грюкає від жаху. А що, як решта життя вийде з мене, як я видихну? Вони дивляться безглуздими байдужими очима, чорними як ніч та спокійними як прірва піді мною. А чи не радість я, бува, відчуваю? Вони дивляться й дивляться, злі, неймовірно дурні, радіють моєму краху.

– З бідним Ґренделем трапився нещасний випадок, – шепочу я. – Таке може спіткати будь-кого.»

ДО ВИСНОВКІВ 

Озираючись на епічну поему та роман, не можемо не визнати того глибокого потенціалу для майбутніх досліджень, яке закладено в обох текстах. Ґарденівський Ґрендель як жорстока недосконала сутність, що ніби звеличувальне скло демонструє ґанджі й приховані гріхи людства – з одного боку, та велично-статичний Беовульф у поемі, з усією елегійністю його смерті та тужінням за славним минулим, що ніколи вже не повернеться. І там і там наштовхуємося на наявність персоніфікованої Темноти, абсолютного Зла, інколи бездумного й жорстокого. У випадку середньовічного тексту воно необхідне для врівноваження всесвіту, для збалансування картини світу й ніби увиразнення всього Доброго, Світлого та Ясного в житті. Романна ж версія історії демонструє радше мікрокосм – розгортання приблизно тієї ж драми в душі окремої істоти. 

Лакуна між англосаксонським епосом та американською реінкарнацією сюжету простягається на понад тисячу років. Це не проміжок, це прірва. А втім невидиме перегукування обох творів мимоволі робить перцепцію кожного з них якісно іншою, глибшою й контекстнішою. 

Урешті, уміння кардинально змінювати акценти в найбільш «зачитаних» текстах літканону, пара-тройка хтонічних чудовиськ, які розмовляють про екзистенціалізм і деконструкцію, несподівана логіка розгортання сюжету… Здається, секрет бестселеру розкрито. 

І дракони. Дракони зайвими не бувають ніколи. 

                                        

—————————————————————————————————-

ДЖЕРЕЛА

  1. Концентроване 11-хвилинне відео з головними хайлайтами всієї поеми – https://www.youtube.com/watch?v=DcqMp_D5pdE&index=19&list=WL&t=9s
  2. Література західноєвропейського середньовіччя: Навч. посіб. / ред.: Н. О. Висоцька; Київ. нац. лінгв. ун-т. — 2-е вид. — Вінниця: Нова Кн., 2005. — 449 c
  3. Про роман Ґарднера в англомовній Вікіпедії: https://en.wikipedia.org/wiki/Grendel_(novel)
  4. Cawson, Frank. The Monsters in the Mind: The Face of Evil in Myth, Literature, and Contemporary LifeSussex, England: Book Guild, 1995: 38–39.
  5. Gardner, John. Grendel. New York, 1971.
  6. Kowalcze Anna, "Disregarding the Text: Postmodern Medievalisms and the Readings of John Gardner's Grendel", The Year's Work in Medievalism 15 (2002), ed. Jesse Swan and Richard Utz.
  7. Tolkien, J.R.R. Beowulf, the Monsters and the Critics. (Sir Israel Gollancz Memorial Lecture, British Academy, 1936). First ed. London: Humphrey Milford, 1937.

[1]Перше друковане видання здійснив ісландсько-датський учений Ґрімус Джонсон Торкелін у 1815 році. 

[2]Існує також варіант написання – «ґаутський». 


Сподобалось? Поділіться з друзями!

7
41 shares, 7 points

Яка ваша реакція?

lol lol
0
lol
love love
0
love
wow wow
3
wow
angry angry
0
angry
Яковлєва Аліна

Student

0 Comments

Виберіть Формат
Історія
Форматований текст з посиланнями та візуалізацією
Голосування
Голосування для прийняття рішень або визначення думок
Список
The Classic Internet Listicles
Відео
Youtube, Vimeo або Vine відео