Як українці збиралися керувати слов’янами і що з цього вийшло

або інші ідеї загадкового Кирило-Мефодіївського братства


1
2 shares, 1 point

Усі ми чули про Кирило-Мефодіївське товариство, деякі, можливо, навіть пам’ятають дату заснування – 1845 рік. В історії зазвичай “нудного” XIX століття в Україні (принаймні таким його вважають школярі та деякі студенти, але не автор статті) Кирило-Мефодіївське товариство сприймається просто як ще одна організація, яка боролася-боролася за визнання українського народу, але “не вдалося” – імперська поліція всіх арештувала, особливо бідного Шевченка, який поїхав писати захалявні віршики кудись на край світу. Але чим насправді займалася ця загадкова організація і які цілі ставила?

Почнемо із засновників. Першими стали Василь Білозерський, Микола Гулак, Микола Костомаров та Пантелеймон Куліш, – про них ви точно чули в межах історії чи української літератури. Шевченко долучався до роботи братства, але ініціатором не був. Найактивнішими були Білозерський та Костомаров, власне, останній і написав два програмні документи товариства. А тут починається найцікавіше.

Панславізм (єдність слов’ян) як ідея в XIX столітті ширився нашими територіями швидше за будь-яку епідемію чи будь-який новий винахід. Кирило-мефодіївці і Костомаров особливо були захоплені цією ідеєю: зробити федерацію усіх слов’ян, аби вони спільно і мирно жили, мали свої цінності і так далі. Щоправда, вони створили певний список таких “слов’ян”, які мали право на членство (і не всі слов’янські народи туди потрапили, але це вже деталі). Ці слов’яни мали жити на засадах християнської моралі, у мирі і злагоді, з розвитком культури та освіти. Вони мали би свої автономії, але були б об’єднані в одне політичне формування на чолі звісно ж із Україною, із загальним парламентом, де було би представлене кожне "плем'я". 

Найкраще ці ідеї викладені в “Книзі Буття українського народу”, яка є насправді оповіданням в християнській стилістиці. Якщо коротко, то жили на світі християни, і жили б вони в мирі та злагоді, якби частина з них не захотіла панувати і гнобити бідний люд. Що ніколи не подобалося українцям, бо вони ж мають хронічну алергію на всіляке гноблення. 

Основним аргументом про особливість України було те, що в Польші, Литві і всяких інших державах завжди були правителі-деспоти, а істинно українська держава, Гетманщина, була демократичною, де все вирішувалося на Раді, і навіть гетьман мав ту Раду слухати. 

Кирило-мефодіївці мали свій особливий погляд на владу. Служити народу означало поширювати добро на землі, а панувати – поширювати зло. Українці, як виявляється, були завжди дуже демократичними і панувати не хотіли. І тому саме вони мали бути першими у визволенні слов’янських племен і очолити їх федерацію. У кожного племені було б автономне керівництво, мова, культура, навіть свій президент, однак найважливіші питання розглядалися б на “Соборі слов’ян”

Щоправда, способи досягнення цього загального квітучого блага були різні в поглядах кирило-мефодіївців. Так би мовити, візьміть будь-яку групу людей ХІХ століття і вони через 10 хвилин розмови розколяться на радикалів, які хочуть війни і повалення режимів і поміркованих, які запропонують повільні, але впевнені реформи. Так сталося і з нашим братством: до радикалів належав, – хто б подумав, – Тарас Шевченко, який хотів, – знову несподівано, – відміни кріпацтва, а помірковані Костомаров, Куліш і Білозерський стримували натиск радикалів ідеями реформ. Програмні документи писали саме вони, тому Шевченкові лишалося виливати свій запал хіба у вірші.

Що братство робило реально? Вечірні посиденьки на квартирах учасників, всілякі наукові диспути, поширення інформації у вигляді листівок і лекцій. Ну і, – класично для ХІХ століття, – збирали гроші на народні школи, книги українською і так далі. Тобто щось практичне теж втілювали. Саме через акцент на просвітницькій діяльності товариство так себе назвало – адже Кирило і Мефодій були легендарними просвітниками слов'янських земель (хоча кириличний шрифт створили зовсім не вони, як всі думають, але то вже зовсім інша історія).

Якщо читати “Статут” товариства, то видно, наскільки цінували члени один одного. Вони не мали видати один одного під жодними тортурами, допомагати сім’ї переслідуваного члена, бути толерантними один до одного.

На жаль, пожило братство недовго і таки не сформувало своєї федерації. У березні 1847 сумнівний Олексій Петров “здав” усіх російській поліції. Найбільше дісталося Шевченку за сатиру на імператора та імператрицю, інших розіслали в різні кутки імперії. Парадокс був в тому, що росіяни теж повинні були мати місце у федерації слов’ян на чолі з Україною. Але імператор чомусь мав зовсім інше бачення тогочасної геополітики. 

Автор: Ольга Стасюк, Наукове товариство студентів-істориків УКУ "Sub Rosa"


Сподобалось? Поділіться з друзями!

1
2 shares, 1 point

Яка ваша реакція?

lol lol
0
lol
love love
0
love
wow wow
0
wow
angry angry
0
angry

Prof

0 Comments

Виберіть Формат
Історія
Форматований текст з посиланнями та візуалізацією
Голосування
Голосування для прийняття рішень або визначення думок
Список
The Classic Internet Listicles
Відео
Youtube, Vimeo або Vine відео